Челендж "Ми пам'ятаємо!"

#ворожбянськагімназія_4 #ми_пам'ятаємо

Рева Яна Сергіївна, педагог-організатор

"Дідусю, дідусю, тобою горджуся ..."

Хочеться, щоб про добрі справи хороших людей знали не тільки місцеві жителі, а вся Україна. Так, жив на нашій вулиці Климівській (тоді Зої Космодем’янської ) дідусь. Сусіди, внуки, правнуки лагідно називали його дідусем Пашею. Коли б не прийшов до нього, він завжди зустрічав тебе з приємною усмішкою. Подивишся на нього і навіть на думку не спадає, що з такими добрими очима він пройшов Голодомор, своє серце проніс крізь Велику Вітчизняну війну. Павлові Олександровичу Кальченку було 15років коли розпочалася війна. Він відразу ж подався до райвійськкомату, проситися до армії та не взяли , мовляв малий ще. А у жовтні 1941р. у Павла почалася справжня бойова юність, а йшов йому тоді 16 рік.

Павло Олександрович брав участь в обороні Москви, Сталінграда, визволяв Донбас, Луганськ, Дніпропетровськ та Нікополь. Подальший бойовий шлях нашого земляка проліг через Одесу, Іллічівськ, Софію, Бєлгород. У складі запасного полку 35-ї гвардійської дивізії штурмував Берлін. А у 20 років за плечима у солдата вже була страшна війна, два поранення, дві контузії. З острахом та болем у серці згадував всі події, котрі відбулися тоді з ним. На лацкані піджака дідуся не перерахувати фронтових нагород. Два ордени Вітчизняної війни, орден Червоної Зірки, «За особисту мужність», медалі «За оборону Сталінграда», «За взяття Кінізберга», «За взяття Берліна», «За звільнення Бєлграда», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.» та багато інших.

Помер Павло Олександрович у 2017 році, але пам'ять про нього завжди буде в наших серцях.

Ось такі вони дідусі і бабусі, ветерани війни, захисники Вітчизни, яких напривеликий жаль, з кожним роком залишається все менше й менше серед нас.

------------------------------------------

Рева Денис, учень 9 класу

Мій прадідусь, Самосьєв Микола Тихонович, ветеран Другої світової війни. Від першого до останнього дня він захищав свою Батьківщину, пройшовши фронтовими дорогами через всю Україну. Був нагороджений медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За форсування Одера», орденом «Великої Вітчизняної війни».

Ми, молоде покоління, зобов’язані знати історію війни, її героїв, шанувати їх пам'ять, що вони жертвували своїм життям заради нашого світлого майбутнього.

Пам'ять … Вона нетлінна і вічна. Ми пам’ятаємо про героїчне минуле!

--------------------------------------------------

Василенко Едуард, учень 9 класу

Напередодні 76-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні хотілося б згадати про нашого земляка, колишнього директора школи – Дядюшку Павла Федоровича.

Павло Федорович народився 1 січня 1919 року в селі Климівка. Навчався в нашій школі, а потім у Ворожбянській школі № 34. У 1938 р. закінчив Лебединське педагогічне училище. У 1938-1939 рр. працював учителем початкових класів.10 листопада 1939 року був призваний на строкову службу. Був учасником Фінської війни. З 1940 року навчався в Ленінградському артучилищі, з якого був відправлений на фронт у званні лейтенанта та посаді командира вогнепального взводу. Воював у складі Волховського фронту. Брав участь у боях під Москвою, звільняв частину України, Ленінград. Був поранений і лежав у шпиталі міста Усольє. Нагороджений Орденом Червоної Зірки. 7 червня 1945 року був звільнений в запас.

У 1945-1947 роках працював учителем фізичної культури і військової справи у Климівській школі. З 1947 по 1979 рік працював директором нашої школи. Невідривно від роботи Павло Федорович заочно навчався в Харківському державному університеті, який закінчив у 1959 році за спеціальністю «Історія». З того часу і викладав дітям історію. Дуже любили учні його уроки. Помер Павло Федорович у 1998 році, але пам'ять про нього завжди буде в наших серцях.

----------------------------------------------------

Кисла Ірина Олександрівна, музичний керівник дошкільної групи "Дзвіночки"

Війна. Яке страшне слово. Війна – це горе і страх. Війна – це розруха і смерть. Летять роки…Все більше часу віддаляє нас від Великої Перемоги. Все менше залишається людей, які здобули цю Перемогу. І тим дорожче для нас стають спогади ветеранів, дітей , які народились під час війни.

Я розповім вам про свого дідуся, ветерана Кислого Івана Івановича

Народився 30 вересня 1926 року в с. Климівка (нині м. Ворожба). В 1941 р. закінчив 7 класів середньої школи в Климівці. У листопаді 1943 року був призваний до армії. Спочатку він був направлений до Харківської обл., де прийняв військову присягу, а в січні 1944 р. був уже в Сталінській обл. (нині Донецька обл. ) в запасному полку в учбовому батальйоні на курсах молодших командирів. В цьому ж році після шестимісячного навчання Івану Івановичу присвоїли звання молодшого командира (сержантський склад), де й залишився для прохрдження подальшої служби.

В кінці 1944 р. відправили на фронт.

Зі спогадів Івана Івановича: " Спочатку розприділяли людей на різні ділянки фронту, потім відправили на передову. Я був направлений в 115-ий стрілецький полк, який входив до складум 38-ї стрілецької девізії ІІ Білоруського фронту. Спочатку були в обороні, а потім пішли в наступ по направленню до портового м. Гдиня на Балтійському морі. Я в той час був наводчиком станкового кулемета чистеми " Максим", а коли в бою загинув командир, мені наказали прийняти кулеметний розрахунок. За взяття м. Гдиня, я був нагороджений медаллю "За відвагу" .

Після чого наш ІІ Білоруський фронт йшов праворуч в 30 км від Берліну. В цей час мене з кулеметним розрахунком передали в розпорядження в першу стрілецьку роту.

Особливо мені запам'ятався бій нашого третього стрілецького батальйону 2 травня 1945 р. Це був наш останній бій. 3 травня 1945 р. на нашій ділянці війна закінчилась. За взяття міста в цьому бою я був нагороджений Орденом Червоної Зірки. А 9 травня 1945 р. нам оголосили, що війна закінчилась..."

Ось так зі сльозами на очах згадував про ці страшні часи Кислий Іван Іванович, який помер 16 вересня 2016 року та похований на Климівському кладовищі.

На жаль, сьогодні уже майже не залишилось ні учасників, ні свідків Другої світової війни. Багато з них так, як і мій дід Іван, забрали таємниці своїх подвигів у небуття. Незважаючи на це, ми повинні пам'ятати тих, хто цінною власного життя боронив нашу землю від запеклого ворога 76 років тому, і шанувати тих, хто сьогодні зі зброєю в руках захищає Україну.

---------------------------------------------------

Шокола Едуард, учень 9 класу

Мій прадідусь Мартиненко Григорій Іванович, який воював у Другій Світовій війні, ніколи не хотів розповідати про війну.

Народився він 27 травня1923 року, важке дитинство видалося моєму прадідусеві Григорію. Довелося пережити Голодомор 1932-1933 рр., до того ж в 1933 репресували його батька, Мартиненка Івана Микитовича, який працював кондуктором товарних поїздів на залізничній станції Ворожба.

Залишилися діти з матір’ю Ольгою, і вся важка робота по господарству перейшла на 10 річного хлопця. 20-річним юнаком у вересні 1943 році, коли визолили нашу Білопільщину добровольцем пішов до Червоної армії.

Довелося Григорію воювати у 753 гарматно-артилерійському полку 1-Білоруського Фронту. Був він розвідником, а це дуже відповідально та небезпечно. Під час виконання бойових завдань доволилося виконувати різноманітні роботи.

Перший Білоруський Фронт був створений у лютому 1944 року і проіснував до кінця війни. Брали участь у визволенні Білорусії, Польщі, приймав вирішальну участь в Битві за Берлін.

На сайті «Подвиг народу» знайшли дуже цінну інформацію про героїчний вчинок прадідуся Мартиненко Григорія Івановича. Розвідник управління 1 –го дивізіона червоноармієць Мартиненко Григорій Іванович під час маршу із району Анджеюв (Польща) до району Гримниц (Германія), працюючи слюсарем дивізіону, не дивлячись на бомбардування ворожої авіації, виготовив запасні частини для двох тракторів, завдяки чому дивізіон міг продовжувати рух. За даний героїчний вчинок мій прадідусь був нагороджений Медаллю «За Відвагу».

Також за хоробрість, стійкість і міжність виявлені в боротьбі з німецько-фашистськми загарбниками нагороджений орденом «Отечественной Войны ІІ ст.. » та медаллю Георгія Жукова.

Уже згодом з родинних розповідей я дізнався, що дідусь зізнавався: на війні було страшно лише в перші дні, а далі це стало для нього «просто роботою».

Завдяки челенджу «Ми пам’ятаємо» мав змогу переглянути документи мого прадідуся впевнитися і пересвідчитися, що він був мужнім, мудрим, розумним, витривалим і в той же час скромним, бо ніколи не любив розповідати про його участь у Другій Світовій війні.

----------------------------------------------------------

Єременко Вікторія, учениця 7 класу

Напередодні свята перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, ми згадуємо про наших родичів і земляків, які брали участь у воєнних діях. Захищали наш край.

Мені хотілося б згадати, мого діда- Косяка Василя Трохимовича. Народився 18 жовтня в 1923 році в місті Ворожба. У вересні 1943 році був призваний на фронт. Воював у складі І Білоруського фронту під командуванням маршала Рокосовського. Звільняв Мозир-Калиновичі, Річицю, Рогачів, Бобруйськ, Люблін, Демблін, Познань, Варшаву. Потім був і в Німеччині. Кінець війни зустрів в Берліні. Було поранення, контужений, але він дійшов до перемоги.

У мого дідуся безліч нагород і їх не перерахувати. Помер Косяк Василь Трохимович 10 травня 2013 році, на 90 році житті.

Ми будемо пам'ятати своїх героїв, і пишатися, що знали його і спілкувалися.

----------------------------------------------------------------

Шокола Валерія, учениця 8 класу

Хочу Вам розповісти про свого прадідуся Кагітіна Миколу Матвійовича. Народився він 20 березня 1926 році в селі Нові Вирки Білопільського району.

Війна почалася коли моєму прадідусеві було 15 років. Під час окупації нашого району вороги змушували підлітків працювати на них. Молодого Миколу змусили доглядати німецьких коней. Вибору не було, але внутрішній спротив підштовхував його до непокори. За що німці хотіли його вбити. Але вдалося втекти та тривалий час переховуватися в землянках, погребах, в лісі.

Після звільнення Білопільщини в 1943 році, у віці 17 років, приписавши собі один рік, молодим парубком, пішов захищати рідну Батьківщину.

В 1944 році після навчання Миколі Матвійовичу присвоїли звання молодшого командира. В кінці 1944 р. відправили на фронт, на передову. Він був направлений в 515-ий стрілецький полк, який входив до складу 134-ї стрілецької девізії ІІ Білоруського фронту. Спочатку були в обороні, а потім пішли в наступ, але який може бути наступ без розвідки. Ось мій прадідусь і був розвідником.

Перший подвиг був здійснений в бою під час прорива оборони противника на Західному березі річки Вісла 14.01.1945 в районі Фольварк та Паенкув його відділення першим увірвалось до траншей противника. В тому бою мій прадідусь особисто із своєї зброї вбив 2 німців. А 16.01.1945 року в бою за місто Радом він зі своїм відділенням знищив до 15 німецьких солдат.

За виявлені мужність та відвагу Кагітін Микола Матвійович нагороджений орденом «Червона Зірка»

Другий подвиг був здійснений 25-26.02.1945 року. Він був хоробрим, витривалим розвідником. Перед початком операції із захоплення «Язика» неодноразово виходив на передній план, пильно вивчав місцевість, здійснював спостереження за ворогом та «об’єктом». Був старшим групи захоплення, склав план дій - продумав всі деталі нападу на об’єкт.

Вночі з 25 на 26 лютого непомітно вийшов на вихідну межу для здійснення атаки, по умовному сигналу стрімко кинувся із своєю групою вперед, не дав опам’ятатися противнику, закидав його гранатами, розбив кулемет та вбив двох німців, а одного взяли в полон.

За мужність та відвагу в цій операції мій прадідусь Кагітін Микола Матвійович був нагороджений орденом «Червоного Прапора»

На Західному березі річки Одер 19 квітня 1945року приймаючи участь в складі розвід групи, діючи на Лівому фланзі наступаючих підрозділів полка першим знайшов розміщення противника в Лощині. Він перейшов у контратаку, своєчасно доповів про це та особисто приймав участь в відбиванні контратаки, вогнем з автомата знищив 6 німців, а 2 взяв у полон.

За час наступу з 15 по 28 квітня1945 року мій прадідусь знаходився у передовому підрозділі. Знищив 16 німців і 6 взяв у полон. Кагітін Микола Матвійович вдруге нагороджений орденом «Червоної Зірки»

Мій прадідусь був командиром відділення взводу пішої розвідки 515 стрілкового Бранденбургського полка. Сержант Кагітін Микола Матвійович за те, що в період з 16 по 26 квітня під час прориву довготривалої оборони німців на Західному березі річки Одер, виконуючи бойові завдання із захоплення полонених, діяв сміло та рішуче - знищив 9 німців та 7 захопив в полон та нагороджений медаллю «За Відвагу».

Та в День Перемоги 9 травня 1945 року був нагороджений медаллю «За перемогу над Германією у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр».

Але на цьому війна для мого прадідуся не закінчилася. Йому довелося приймати участь у Радянсько-японській війні (у серпні-вересні 1945 року).

Радянська армія розгорнула три наступальні операції — Маньчжурську, Південно-Сахалінську та Курильську. Японці сподівалися на радянський нейтралітет навіть після американських ядерних бомбардувань 6 і 8 серпня, тому не були готові до війни з СРСР і не організували належного опору. 15 серпня Японія проголосила про свою капітуляцію у Другій світовій війні. Радянсько-японська війна закінчилася, проте мирна угода між обома країнами укладена не була. Тому наші війська ще довгий час залишалися в бойовій готовності.

В 1950 році Кагітін Микола Матвійович повернувся на рідну Білопільщину.

Так судилося, що я особисто не бачила і не спілкувалася із своїм прадідусем, але пам’ять про нього, про його бойові заслуги постійно шанується в нашій родині.

Свою розповідь хочу завершити віршем Наталії Ганжели «Мій дідусь»

Йому було шістнадцять усього,

А Він ще вік додав – і став солдатом…

Я пам’ятаю посмішку Його,

Коли вітала із травневим святом.

Пройшов усю війну, від а до я,

Важкий тягар упав Йому на плечі…

А завдяки Йому всміхаюсь я,

І вчителькою буду у малечі.

Онуків, нас, Він медом пригощав,

У сад водив, на річку біля школи,

Казки цікаві нам розповідав,

А про війну… А про війну – ніколи.

Спитаєш якось – тяжко Він зітхне,

І смуток заблищить в очах ласкавих,

А ми не розуміли головне,

Були маленькі дуже і цікаві…

Зібралася родина майже вся –

Традиція сімейна наша давня,

Та час пройшов – немає дідуся,

Він так завжди чекав дев’яте травня…

А іноді, коли цвітуть сади,

Лежить така важка на серці туга,

Та знаю я – зі мною він завжди,

Бо вільне небо – то його заслуга!